FR : Je m’appelle Tetiana. Je suis originaire d’Ukraine.
Comme beaucoup de mes compatriotes, l’histoire de ma vie se divise en deux parties : « Avant » et « Après ».
Jusqu’au 24 février 2022, avant l’invasion totale de l’Ukraine par la Russie, je rêvais, je travaillais comme enseignante dans une merveilleuse école de Zaporizhzhia, j’élevais deux enfants et je pensais à notre vie future avec mon mari. L’un de nos objectifs était de découvrir le Nouveau Monde, de le regarder de nos propres yeux et de tester nos forces dans de nouvelles conditions. Nous avons vécu, rêvé, travaillé. Et dans un coin, il y avait des valises angoissées avec tous nos documents, nos céréales pour le petit-déjeuner et nos effets personnels, car à la fin de l’année 2021, des événements qui allaient changer notre vie ont commencé.
Le 24 février 2022 à 4h20 du matin, nous avons été réveillés par de forts bruits à l’extérieur de la fenêtre qui ressemblaient à des avions à réaction. Nous avons immédiatement décroché le téléphone et lu les nouvelles… la guerre… une invasion à grande échelle. Ma fille aînée a posé deux questions : « Ce sont des avions à réaction? » et « De qui s’agit-il? » Plus tard, nous avons appris qu’il ne s’agissait pas d’avions, mais de missiles. Ils tiraient sur les aéroports. Mais à l’époque, nous ne pouvions faire la différence entre ces bruits. C’est ainsi que tout a commencé. Je ne peux pas dire que c’est sorti de nulle part, car nous étions en guerre depuis 2014… Cependant, d’être bombardés et de subir une destruction à si grande échelle, nous n’y étions pas prêts.
Par la suite… Je ne peux pas décrire ce que j’ai ressenti lorsque j’ai entendu pour la première fois l’alerte au raid aérien. Ce son restera probablement gravé dans ma mémoire pour le reste de ma vie. Ce son et les yeux de ma fille aînée. Vous vous rendez alors compte que votre responsabilité à l’égard de vos enfants a été multipliée par cent. On a beaucoup d’idées en tête, mais on ne sait pas ce qu’il faut faire en premier. Au début, nous avons décidé de rester à la maison. Et c’est ainsi que tout a commencé : un abri, l’extinction des feux dans la maison, un nouvel abri, notre propre lit, un abri. Tout s’est alterné. Des sous-sols humides et beaucoup de gens, des enfants, des animaux… Tous avec des questions muettes sur le visage. Au milieu de tout cela, il y avait une correspondance constante avec des amis, des parents et des enfants de l’école : « Comment vas-tu? », « Tout va bien? », « As-tu besoin de quelque chose? » et, à la fin, « Tout ira bien, continuons ». Puis, il y a eu la saisie du ZNPP. Et là, c’est devenu très effrayant. De plus, nous étions physiquement fatigués de courir du 9e étage à l’abri et vice-versa en portant notre fille de deux ans dans les bras. Nous avons décidé de quitter Zaporizhzhia et l’Ukraine pour rejoindre nos amis en République tchèque.
L’évacuation… Je voudrais vous raconter l’histoire de la famille de mon mari. Son grand-père, ainsi que ses frères, ses sœurs et ses parents ont été évacués de force de Pologne vers l’Ukraine en 1946. Son grand-père n’aimait pas en parler, mais il racontait surtout qu’ils avaient perdu tous leurs biens : une grande maison, plusieurs hectares de forêt, un grand nombre de bétails, leur emplois et leurs amis. Ils ont perdu leur vie et sont repartis de zéro dans des conditions totalement nouvelles. Ils ont perdu leur maison, leurs amis et leur famille.
Nous nous trouvions maintenant à la gare et nous attendions notre train de la vie avec des milliers d’autres. L’air était chargé d’une douleur générale et d’un sentiment de longue séparation… Je ne sais pas par quel miracle nous avons réussi à monter dans ce train. Moi, mes filles et trois sacs à dos qui contenaient toute ma vie. J’ai dit au revoir à mon mari. J’ai vu son visage par la fenêtre, quelque part dans la foule, il pleurait. Je ne l’avais jamais vu pleurer auparavant. À ce moment-là, nous étions vraiment en train de nous dire au revoir, même s’il essayait de me sourire, en hochant la tête… Et le train s’est mis en marche.
Ce furent les 30 heures les plus longues de ma vie. Des wagons bondés, des gens, des animaux. Il y avait 15 personnes dans notre compartiment (pas un commun, mais une cabine). Six adultes et neuf enfants. Il était presque impossible d’aller dans le vestibule, parce qu’il y avait aussi des gens. Nous nous arrêtions souvent à cause des alarmes de raids aériens, les lumières s’éteignaient, comme les téléphones. Il était difficile de respirer, les enfants pleuraient. Mais, pas seulement eux. Lorsque nous nous arrêtions dans les gares, il y avait aussi des gens qui se tenaient là. Ils essayaient de monter dans notre train. Ils pleuraient aussi et frappaient. En retour, les gens nous demandaient de ne pas ouvrir les portes, parce que nous ne pouvions tout simplement pas avancer. C’est une autre page, je la laisse aux psychologues. Ma petite fille pleurait constamment, elle avait soif et sommeil, mais elle n’arrivait pas à dormir puisqu’elle ne pouvait se coucher. Elle s’est assise dans mes bras et n’a cessé de demander de rentrer à la maison. Ma fille aînée se trouvait dans la cabine voisine et se sentait malade et nauséeuse. Elle n’arrêtait pas de sortir dans le couloir, dans le vestibule frais. Les gens lui criaient dessus parce qu’elle les enjambait pour sortir. J’étais déchirée entre elle, le bébé et ces gens. Ce fut ainsi pendant 30 heures. Nous sommes arrivées à Lviv, ma ville préférée d’Ukraine, puis nous avons pris un bus pour Prague pour attendre 11 heures à la frontière polono-ukrainienne. Nous étions dans un bus, mais des deux côtés, je pouvais voir un couloir de personnes à pied. Des femmes et des enfants dans leurs bras et des landaus. Dehors, il faisait 2 degrés et il pleuvait. C’était un vrai film d’apocalypse du XXIe siècle…
Nous sommes finalement arrivées à Prague. Les connaissances de mes amis nous ont accueillies. Ils nous ont amenées aux bénévoles qui cherchaient un logement et d’autres biens. Lorsque je suis partie, je ne comprenais pas très bien par où commencer. J’ai vu de mes propres yeux combien il y a de bonnes personnes dans le monde. Combien de lumière il y a dans l’univers! Ils nous ont aidées pour absolument tout : logement, nourriture, vêtements, jouets et documents. Bref, tout ce qui devait être fait pendant que nous nous remettions du sentiment de désespoir. Il était difficile d’accepter cette aide sur le plan psychologique, car nous étions habitués à tout faire par nous-mêmes. Je me souvenais des paroles de ma grand-mère qui avait l’habitude de dire : « N’oublie pas, ma fille, que c’est une question de vie ou de mort. Souviens-toi, ma fille, qu’il vaut toujours mieux donner que demander. »
Bien sûr, nous avions déjà franchi toutes les étapes par nous-mêmes, mais ce premier pas était crucial et inestimable. J’ai eu exactement une semaine pour accepter la nouvelle réalité due à certains éléments de dépression, car j’ai alors réalisé que deux paires de petits yeux me regardaient. Cela signifiait que je devais agir, travailler et vivre! Je suis reconnaissante à tous mes amis et connaissances qui m’ont écrit, appelée, soutenue et demandé : « Comment vas-tu? As-tu besoin d’aide? ». Ou qui m’ont simplement aidée sans mon approbation. Les amis sont votre meilleur atout!
Et puis CUAET. Maintenant, l’un de nos rêves semble s’être réalisé dans les circonstances terribles de la création du programme. Je voudrais remercier tous les Canadiens, la communauté ukrainienne au Canada, les citoyens de l’espace post-soviétique, en général, tous les États et leurs citoyens qui aident les Ukrainiens nouvellement arrivés, qui le font à cœur ouvert et dépensent leurs ressources et leur temps. Ils ne nous aident pas seulement nous, mais font également don d’une grande partie de leur fortune aux forces armées pour aider les enfants en Ukraine, allouent de l’argent pour l’entretien des animaux dans les zoos ukrainiens, collectent de l’argent pour les kits de premiers secours… Ils fabriquent des milliers de boulettes qu’ils vendent, ils organisent des rassemblements pour soutenir l’Ukraine et condamner l’agresseur, ils soulèvent la question ukrainienne dans les parlements de différents pays. Vous êtes incroyables!
Je suis donc une immigrée. Comme le grand-père de mon mari, nous partons de zéro. Avec deux valises et deux enfants. Mais comme eux, je sais que je vais réussir! Maintenant, je n’ai que deux rêves : le premier est celui de tous les Ukrainiens – la victoire de notre Ukraine et sa renaissance! Que tous nos défenseurs retournent dans leurs familles vivants et sains et saufs. Que les enfants ukrainiens puissent enfin aller à l’école, rencontrer leurs camarades et vivre une vie paisible et heureuse!
Le second est que j’ai vraiment, mais vraiment envie de serrer mon mari dans mes bras!
UA : Мене звати Тетяна. Я з України.
Як і у багатьох моїх співвітчизників історія мого життя розкололась на дві частини. « До » та « Після ».
До 24.02.2022 року, до повномасштабного вторгнення росії в Україну я мріяла, працювала вчителем в чудовій запорізькій школі, виховувала двох дітей та разом з чоловіком розмірковувала над нашим подальшим життям. Одним із пунктів була ідея побачити Новий Світ, подивитись на нього своїми очима та випробувати власні сили у нових умовах. Ми жили, мріяли, працювали.. А в куточку стояли « Тривожні валізки » з усіма нашими документами, сухими сніданками та особистими речами, адже наприкінці 2021 року почалися події, які у майбутньому змінять все наше життя.
24.02.2022 р. розпочалось о 4 годині 20 хв. Ми прокинулись від гучних звуків за вікном, які нагадували реактивні літаки. Одразу телефон до рук і читати новини… війна… повномасштабне вторгнення. Моя старша донечка задала два питання: « Це реактивні літаки? », « Чиї? » Згодом ми дізнались, що то були не літаки, а ракети. Стріляли по аеропортах. Але на той час ми ще не могли розрізняти ці звуки. Отже, це почалось. Не можу сказати, що зненацька, адже війна у нас тривала з 2014 року… Проте, що б це було із бомбардуванням та такими масштабними руйнуваннями… До цього ми готові не були.
Після.. Не можу передати своє відчуття, коли вперше почула сигнал повітряної тривоги. Цей звук, напевно, залишиться у пам »яті до кінця мого життя. Цей звук і очі моєї старшої донечки. І ти розумієш, що рівень твоєї відповідальності за дітей зріс у стократ. І купа думок в голові, але ти не розумієш, що потрібно зробити першочергово. Спочатку ми вирішили, що залишаємось вдома. І почалось: укриття-вимкнене світло у домівці-знову укриття-власне ліжко-укриття. Все чергувалось: сирі підвали і купа людей… діти, тварини… І у всіх німі питання на обличчі. Серед усього цього – постійне листування із друзями, родичами, дітьми зі школи: « Як ви? », « Чи все добре? », « Чи щось потрібно? » і наприкінці – « Все буде добре, тримаймось ». А далі – захоплення ЗАЕС. І ось тоді стало дуже лячно. До того ж, ми просто фізично втомились бігати з 9 поверху до укриття і назад, несучі на руках свою дворічну донечку. Ми прийняли рішення виїхати із Запоріжжя та з України до знайомих у Чехію.
Евакуація… Хочу навести родинну історію мого чоловіка. Його дід разом із своїми братами, сестрами та батьками були примусово « евакуйовані » у 1946 році з Польщі до України. Дід не дуже любив про це розказувати, але головне у його розповіді було те, як вони втратили все своє майно: великий будинок, скільки-то га лісу, велику кількість худоби, роботу, друзів. Вони втратили своє життя там і починали з чистого аркуша в абсолютно нових життєвих умовах. Без власного житла, друзів та родичів. І ось вже ми стоїмо на вокзалі і чекаємо на свій « потяг життя ». Разом із іншими тисячама людей, які теж чекали на нього. У повітрі відчувався загальний біль і відчуття тривалої розлуки… Я не знаю яким дивом, але ми змогли сісти в цей потяг. Я, мої доні і три « тривожні рюкзаки », в які вмістилось усе моє життя. А потім прощання з чоловіком. Я бачила через вікно десь серед натовпу його обличчя. Він плакав. Я ніколи не бачила його сліз. Иого моменту, Ми реально « прощались », хоч він і намагався мені посміхнутись, кивав головою… І потяг рушив.
Це були найдовші 30 годин у моєму житті. Переповнені вагони. Люди… тварини… у нашому купе (не загальному, а у кабінці) було 15 чоловік. 6-ро дорослих і 9-ро дітей. У тамбур майже не можливо було вийте, адже люди були і там. Ми часто зупинялись через повітряні тривоги, світло вимикалось, телефони також. Дихати було важко, діти плакали. І не тільки діти. Коли ми зупинялись на вокзалах, то там також стояли люди. Вони намагалися потрапити до « нашого » потягу. Вони теж плакали, стукали. Натомість у нас люди просили « не відчиняти двері », адже ми просто не зрушимо далі.. Це окрема сторінка, залишу її психологам. Моя маленька донечка постійно плакала, адже вона хотіла пити, спати, але не могла, бо не було можливості лягти. Вона сиділа в мене на руках і постіно просилась « до дому ». Моя старша доня була в сусідній кабінці. Їй стало зле, нудило. Вона постійно виходила до коридору, до прохолодного тамбура. Люди кричали на неї, адже вона просто переступала через них, щоб вийти. А я розривалась між нею, між малою і між цими людьми. І так 30 годин. Але ми доїхали до Львова, до мого найулюбленішого міста в Україні. А далі автобус до Праги. 11 годин чекання на польсько-українському кордоні. Ми були в автобусі, але з обох боків від нього я бачила піший коридор. Жінки та діти. На руках та у дитячих візочках. Пішки. А на дворі +2 та злива. Фільми у жанрі апокаліпсис в реальному житті у ХХІ столітті…
Люди. Зрештою, ми дістались Праги. Нас зустріли знайомі моїх друзів. Вони привезли нас до волонтерів, які шукали для нас житло і не тільки. Коли я їхала, то до кінця не розуміла як і з чого мені почати. Але я на власні очі побачила, скільки у світі добрих людей. Скільки, все ж таки, світла у Всесвіті! Нам допомогли абсолютно з усім: житло та їжа на перший час, одяг, іграшки, документи. Тобто все те, що потрібно було зробити, поки ми відходили від почуття « безвиході ». Цю допомогу важко було сприйняти психологічно, адже у своєму житті ми звикли все робити самостійно. Я постійно згадувала слова своєї бабусі, яка казала: « Запам »ятай, доню, завжди краще давати аніж просити ». Звісно, що всі подальші кроки ми вже робили самостійно, але цей перший крок – він був визначальним та безцінним. На сприйняття нової реальності через певні елементи депресії у мене був рівно тиждень, адже далі зрозуміла, що на мене дивляться дві пари маленьких очей. Це означало, що потрібно діяти, працювати і жити! І я дякую всім своїм друзям, знайомим, які писали, дзвонили, підтримували, запитували: « Як ви? », « Допомога потрібна? » Чи не запитували, а просто допомогали без мого « схвалення ». Друзі – ось що є твоїм найбільшим багатством!
А далі CUAET. І ось одна з наших мрій ніби й здійснилась.. За надзвичайно жахливих обставин виникнення цієї програми. Я хочу подякувати усім канадійцям, українській громаді в Канаді, громадянам пострадянського простору, взагалі, всім державам та їхнім громадянам, які допомогають новоприбулим українцям, роблять це з відкритим серцем, витрачають свої ресурси, свій час. Допомагають не тільки нам, але й донатять велику кількість своїх статків на ЗСУ, на допомогу дітям в Україні, виділяють гроші на утримання тварин у зоопарках України, збирають гроші на аптечки… Ліплять тисячі вареників на продаж; виходять на мітінги з підтримки України та засудження агресора; піднімають українське питання у парламентах різних держав. Люди – ви неймовірні!
Отже, я – імігрант. Як і дід мого чоловіка, ми розпочинаємо своє життя з чистого аркуша. З двома валізами та двома дітьми. Але як і в них, я знаю, що у мене все вийде! І наразі, я маю тільки дві мрії: перша – це мрія всіх українців – перемога нашої України та її відродження! Щоб усі наші захисники повернулись до своїх рідних живими та неушкодженими. Щоб українські діти нарешті змогли піти до школи, зустрітись з однокласниками, жити спокійним та щасливим життям!
А друга – я дуже-дуже хочу обійняти свого чоловіка!