FR : Le matin du 24 février 2022 a été angoissant pour la plupart des Ukrainiens : le bruit des avions, l’écho des explosions et le défilement incessant des nouvelles sur internet : la guerre avait éclaté. Que faire et comment procéder? Dès les premiers jours de l’occupation, des textos et des appels continus à la famille et aux parents et l’incertitude…
L’incertitude due aux rayons vides des magasins et des supermarchés, à la collecte d’aide pour les défenseurs, au tissage de filets de camouflage, aux cocktails Molotov et à la terreur lorsque le message « Alerte aérienne » apparaissait. Je me souviens de la première nuit dans l’abri : nous sommes arrivés en courant, c’était à environ dix minutes de la maison, au gymnase où ma fille étudiait, avec des valises et de l’inquiétude. Heureusement que nous avions pris un matelas, nous sommes restés toute la nuit dans la peur. Les gens s’allongeaient avec une simple veste sur le sol de béton froid. Ma fille et moi avons eu de la chance : j’ai dormi assise et elle, allongée sur des chaises. Plus tard, nous y avons apporté des tapis de sport et des palettes en bois pour construire des lits en cas d’angoisse prolongée. Ma fille a pleuré presque tout le temps.
L’évacuation massive de la population a commencé. Après la saisie de la centrale nucléaire de Zaporizhzhia (Enerhodar), on a décidé d’aller à Lviv avec ma fille. Il y avait une foule de gens à la gare. Nous pouvions à peine entrer dans le train d’évacuation. Dans le compartiment, il y avait 16 personnes qui voyageaient avec nous, les allées et le vestibule étaient remplis de gens et d’animaux… Nous avons passé plus de 24 heures sur la route, à écouter les alarmes des gares. Grâce à des gens vraiment extraordinaires, nous sommes arrivés avec nos bagages à notre destination. Je suis très reconnaissante à ma famille qui nous a acceptées et soutenues dans les moments les plus difficiles. C’était une période de grands défis et de bouleversements inévitables, de nouvelles expériences, de rencontres, de cohésion et d’unité au nom de la victoire.
En juin 2022, l’association caritative Grese des enfants a lancé un programme d’accueil d’enfants des zones de front de l’Ukraine dans des familles canadiennes pour l’année scolaire. Pour les parents, la protection de leurs enfants est ce qui est le plus important. Rester en une Ukraine attaquée par des missiles, c’était comme jouer à la roulette. C’est pourquoi, élevant seule ma fille et ayant le statut de personne déplacée à l’intérieur du pays, j’ai décidé de participer à ce programme. En même temps, le père de ma fille accomplissait son devoir civique en défendant l’Ukraine. Je suis donc sincèrement reconnaissante au Canada et à toutes les personnes bienveillantes qui ont fourni un abri à nos enfants. Ce fut l’une des périodes les plus difficiles de ma vie, car malgré le fait que mon enfant se trouvait dans un endroit relativement sûr, nous étions séparés par des milliers de kilomètres. C’est ainsi que ma fille de 13 ans a grandi rapidement.
Nous espérions et croyions qu’en 2023, les territoires de la région de Zaporizhzhia seraient libérés, que la guerre prendrait fin et que tout le monde rentrerait chez soi, mais la lutte pour la liberté et l’indépendance se poursuit encore aujourd’hui… Ainsi, après avoir terminé le programme, réalisant qu’il n’était pas encore temps de rentrer chez moi, j’ai de nouveau dû prendre une décision difficile : rejoindre ma fille et être avec elle au Canada.
Je pourrais écrire un article entier sur tous les moments du séjour autonome de ma fille à l’étranger et de son adaptation, les premiers jours de notre rencontre tant attendue, les inquiétudes et l’incertitude, l’apprentissage d’une nouvelle langue, l’hospitalité des familles canadiennes, des bénévoles et de la communauté ukrainienne. Et je ne sais pas si je pourrai un jour remercier ces gens au grand cœur et à l’âme bienveillante.
C’est ainsi qu’a commencé notre nouvelle histoire dans le pays qui est devenu notre nouveau foyer après l’invasion de notre Ukraine natale par la Russie.
Les temps difficiles et inquiétants se poursuivent, mais nous croyons fermement en la victoire de la lumière sur les ténèbres. Vive l’Ukraine!
UA : Ранок 24 лютого 2022 року, як і в більшості українців, був тривожний: гул літаків, відлуння вибухів і безупинне перегортання стрічки новин в Інтернеті – почалася війна. Що робити і як бути далі? Постійні смс-повідомлення і дзвінки рідним, батьки з перших днів в окупації, невизначеність…
Порожні полиці в магазинах і супермаркетах, збір допомоги захисникам, плетіння маскувальних сіток, коктейлі Молотова і завмирання від повідомлення « Повітряна тривога ». Пам’ятаю першу ніч в укритті: прибігли – а це хвилин десять від дому, в гімназії, в якій навчається доня, – з тривожними валізками. Добре, що захопили каремат, – тривога всю ніч. Люди лягали в куртках на холодну бетонну підлогу, нам з донькою пощастило: я спала сидячи, вона – лежачи на стільцях. А далі вже занесли в укриття спортивні мати, дерев’яні піддони для облаштування спальних місць, на випадок затяжної тривоги. Донька майже весь час плакала.
Почалася масова евакуація населення. Після захоплення Запорізької атомної електростанції (м. Енергодар) ми прийняли рішення їхати з донькою до Львова. На вокзалі натовп людей – ледь вмістилися до евакуаційного потяга. З нами в купе їхало 16 осіб, заповнені прохід і тамбур, люди і тварини… Понад 24 години в дорозі, під звуки тривог на вокзалі. Респект рідній (бо я там працювала) Укрзалізниці, дійсно залізні люди, ми доїхали з тривожними валізками до пункту призначення. І тут я дуже вдячна рідним людям, які прийняли нас і підтримали в найважчі для нас моменти. Це був час неабияких випробувань та вимушених змін, новий досвід, нові знайомства, згуртованість і єдність заради Перемоги.
У червні 2022 року благодійна організація Grese des enfants започаткувала програму з прийому дітей із прифронтових територій України на період навчального року до канадських родин. Для батьків захист дітей – найголовніше, а Україна вся під ракетними ударами, тут як у рулетці – 50×50. Саме тому, виховуючи доньку самостійно, маючи статус вимушено переміщених осіб, я вирішила взяти участь у цій програмі. В цей час батько моєї доні виконував свій громадянський обов’язок: захищав Україну. Тож я щиро дякую Канаді та всім небайдужим людям, які в такий скрутний для України час надали прихисток нашим дітям… Це був один із найважчих періодів у моєму житті, адже попри те, що моя дитина знаходилась у відносно безпечному місці, нас розділяли тисячі кілометрів. Так моя 13-річна донька швидко подорослішала.
Ми сподівались і вірили, що за цей рік окуповані території Запорізької області будуть звільнені, війна закінчиться і всі повернуться до рідних домівок, але боротьба за свободу і незалежність триває досі… Тож після завершення програми, розуміючи, що ще не час повертатися додому, мені знову довелося прийняти складне рішення: приєднатись до доньки і бути разом із нею в Канаді.
Про всі моменти самостійного перебування доньки за кордоном та її адаптацію, перші дні нашої довгоочікуваної зустрічі, переживання і невідомість, вивчення нової мови, гостинність канадських родин, волонтерів та української спільноти можна писати окремий пост… І я не знаю, чи зможу колись віддячити цим людям – людям із великим серцем і доброю душею.
Це стало початком нашої нової історії в країні, яка стала для нас новою домівкою після вторгнення росії в рідну Україну.
Важкі, тривожні часи тривають, але ми віримо в Перемогу світла над темрявою. Все буде Україна!