FR : 24 février 2022. Cette date n’est plus aussi effrayante. Il était tôt, voire trop tôt, car les bombes qui tombaient du ciel n’ont pas réussi à me réveiller. Je vérifiais toujours mon téléphone en premier, car ma mère textait ses enfants chaque matin pour rester en contact avec eux. Elle envoyait de courts textes comme bonjour et bonne journée.
Ce matin, il n’y avait qu’une seule phrase : « Dasha, nous sommes en guerre. »
Comme je venais de me réveiller, je n’y ai pas prêté attention. Je m’étais dit que ce n’était pas possible, qu’ils n’oseraient jamais.
Mais quand j’ai vu 20 appels manqués, j’ai commencé à m’inquiéter.
La veille, mon frère était arrivé de Pologne pour fêter son anniversaire. Il restait chez un ami qui habitait à quelques rues. Dieu s’est occupé de moi, car sans mon frère, je ne sais pas ce que j’aurais fait.
J’ai voulu sortir en croyant qu’un passant m’informerait davantage. J’avais l’impression d’être le personnage principal d’un film : le chaos, la ruée, les valises, les changeurs de monnaie, les files d’attente dans les magasins, l’absence d’aliments dans les épiceries…
J’ai lentement commencé à comprendre : « Wow, c’est du sérieux. » Mon frère m’a dit de rassembler les choses nécessaires, c’est-à-dire les passeports, l’argent et les diplômes. Avec un ami, nous sommes allés les trois dans une église catholique qui avait un abri antiatomique.
Nous avons dormi au sous-sol sans guère manger puisqu’il y avait beaucoup de monde.
Il existe une prière appelée le Rosaire qui est très puissante en cas de danger. Je ne l’avais alors jamais autant récitée de ma vie.
Lorsque la ville de Sumy est tombée et que les gens ont fui, tout a tourné. Ma mère vivait à la frontière. Sans contact d’elle, j’avais l’impression d’être orpheline et ces moments furent très difficiles pour moi. On ne peut pas se préparer à cela, la vie ne vous prépare pas à cela.
Pendant un moment, j’ai abandonné. C’est arrivé. Je me suis permis d’abandonner… Je me souviens des tirs et des bombes qui volaient, je marchais sur la route et cela n’avait pas d’importance.
Mon corps battait la chamade, mais mon esprit n’était pas là.
Puis on m’a dit que Sumy avait été percée, que nos hommes l’avaient défendue, et j’ai eu un nouveau désir.
Je devais survivre et me battre. Je n’ai pas pensé à partir, je voulais rester en Ukraine, parce que ma mère était ici. Nous n’avions pas pu aller la chercher parce que tout allait très mal.
Il y avait beaucoup de honte et de faiblesse, et beaucoup de colère. Je me souviens avoir écrit partout : « Bloquez le ciel! ».
Nous avons montré au monde entier que nous n’avions jamais été à genoux.
Lorsque la guerre a progressé, mon ami a commencé à avoir peur et m’a persuadé d’aller en Pologne puisque ma sœur est une religieuse catholique à Cracovie. J’avais donc un endroit où aller.
La procédure de départ de l’Ukraine en train fut dégoûtante. Nous avions l’habitude d’appeler les Russes des orcs, mais pour une raison quelconque, je les ai vus de notre côté. Je n’avais même pas la force de juger, je voulais juste en finir au plus vite. Lorsque je suis arrivée à Cracovie, j’ai été accueillie très chaleureusement, mais surtout, ma sœur était là. Dans ces moments-là, appréciez votre famille, allez toujours vers ceux qui vous aiment beaucoup, car c’est cet amour qui peut tout éclipser, même si ce n’est qu’une heure.
J’ai passé deux mois en Pologne et j’avais deux projets : soit d’y rester ou d’aller en France, parce que je connaissais le français.
Heureusement, j’ai entendu parler du programme CUAET. J’en ai parlé à ma mère qui m’a soutenue. Depuis des années, lorsque j’étais étudiante à l’université, elle me disait de partir là-bas, mais je ne l’ai pas écoutée. Je comprends maintenant qu’elle avait eu raison. Je ne le regrette toutefois pas. J’ai effectué les démarches très vite et j’ai obtenu un visa. En mai 2022, j’étais au Canada.
J’ai été accueillie à l’aéroport par un couple qui vivait à Hudson, à une heure de Montréal, que j’avais trouvé sur un groupe Facebook. Je leur ai demandé de m’héberger pour la première fois jusqu’à ce que j’obtienne un compte bancaire, un numéro de téléphone et mon premier salaire. Merci beaucoup à eux, ils m’ont aidé pendant toutes ces étapes.
Le 1er juillet, je louais déjà une chambre et je travaillais dans un magasin en tant que caissière. Moralement, c’était très difficile, car ce n’est pas facile de tout recommencer. Le travail ne me convenait pas, ainsi que le petit salaire. Je savais qu’il fallait que je sois à l’emploi d’une entreprise pour vraiment comprendre comment fonctionne le marché canadien. J’ai donc continué à envoyer des CV jusqu’à ce que je sois embauchée par une entreprise de voyage.
J’aime beaucoup travailler au sein de cette entreprise, ce sont des gens bien, qui ont bon cœur.
J’ai enfin une stabilité et une confiance en l’avenir.
J’espère que pour une deuxième année consécutive, je puisse accueillir ma sœur et qu’elle vienne me rendre visite pour des vacances. J’ai beaucoup d’espoir et d’optimisme.
Il y a un désir de déplacer des montagnes et de la gratitude.
Je ne me permets aucune tristesse, je n’en ai pas le droit.
Je vis dignement même si je ne suis pas en Ukraine. Je l’imagine toujours.
J’ai aussi l’obligation envers ma famille de me remettre sur pied, et le Canada est un ami fiable à cet égard.
UA : 24 лютого 2022 року. Тепер ця дата звучить по-іншому, вже не так страшно. Того ранку навіть бомби, що падали з неба, не змогли мене розбудити.
Я завжди, насамперед, перевіряю телефон, адже вранці отримую смс від мами – так вона підтримує зв’язок зі своїми дітьми. Якщо зазвичай вона пише “Доброго ранку“, “Гарного дня“, “Ангела-охоронця поряд“, то цього ранку тільки одна фраза: “Даша, в нас почалася війна“. Оскільки я щойно прокинулася, то не надала цьому особливого значення. Я подумала: “Та не не може такого бути, вони не посміють“. Але коли побачила 20 пропущених дзвінків, то трохи насторожилася.
Мій брат приїхав із Польщі, вчора ми святкували його день народження. Він зупинився в подруги, яка живе за кілька блоків від мене. Мені здається, що навіть тут Бог подбав про мене, адже якби не брат, не знаю, що б я тоді робила. Мені захотілося вийти на вулицю: чомусь подумала, що вулиця мені скаже набагато більше. Картина, що розгорнулася перед моїми очима, більше нагадувала фільм зі мною в головній ролі: хаос, кіпіш, валізи, обмінники, черга в магазинах, пусті полиці…
Я поволі починаю розуміти: “Ух, це серйозно“. Брат сказав зібрати тільки необхідне: паспорти, гроші, дипломи. Зустрілися з подругою, втрьох пішли до католицької церкви, адже там є бомбосховище. Спали в підвалі під церквою, їли мало, було дуже багато людей.
Є така молитва Розарію – вона дуже сильна в час небезпеки. Стільки разів, як тоді, я в житті не молилася.
Переломним для мене моментом стала звістка, що місто Суми захоплено, що його здали ворогу і всі втекли. Моя мама живе на кордоні, тому якби ми їхали, то точно заїхали б за нею. У ту мить мені здалося, що в мене більше немає мами, а отже, немає сім’ї. До такого ти не можеш підготуватися, життя не готує тебе до такого.
Я пам’ятаю, як на секунду здалася, дозволила собі здатися, хай буде, що буде… Пам’ятаю, і стріляли, і бомби летіли, а я йшла дорогою і все було байдуже. Тіло мчало, але духу в ньому не було.
Згодом повідомили, що наші відбили Суми, і з’явилося прагнення вижити і боротися далі. Я не планувала нікуди виїжджати, я хотіла залишитися в Україні, бо в мене тут мама. Ми не змогли її забрати, бо було надто небезпечно.
Мене переповнювали і почуття сорому, і безпорадності – чого я тільки не переживала. Ну і злості, звісно. Пам’ятаю, як писала всюди: “Закрийте небо!“ Зараз це вже не має значення, зараз ти вже інша людина. Ми показали всьому світу, що ніколи не стояли і не станемо на коліна.
Зрештою, подруга стала вмовляти мене їхати до Польщі. Моя сестра – католицька черниця у Кракові, тож мені було куди їхати. Залишати Україну потягами було вкрай неприємно. “Орки“ зустрічалися і серед наших людей, але не було навіть сил судити, просто хотілося, щоб усе це якнайшвидше закінчилося.
У Кракові мене дуже тепло зустріли, але головне, там була моя сестра. У такі моменти цінуйте сім’ю, ідіть завжди до тих, хто вас дуже любить, адже саме така любов може хоч на годину затьмарити все.
Через два місяця, проведених у Польщі, переді мною постав вибір: або залишатися тут, або їхати до Франції. Французьку я знала добре, польську – розуміла і могла швидко навчитися розмовляти нею при потребі.
На щастя, я почула про канадську програму CUAET і точно знала, що вона виходить на перший план. Поговорила з мамою, вона мене підтримала, адже ще з університетських років намагалася мене переконати, що мені туди треба. Тоді я її не послухала, а тепер розумію, що вона мала рацію. Але я не шкодую, вірю, що на все свій час.
Я швидко оформила візу, і вже 5-го травня 2022 року прибула до Канади. В аеропорту мене зустріла пара, яка жила в Хадсоні, на околиці Монреалю, і яких я знайшла на Фейсбуці. Попросила прихистити мене на перших порах, доки не відкрию рахунок у банку, отримаю номер телефону і першу зарплату. Величезне їм спасибі – вони мені допомогли все зробити чітко по пунктах, як я і просила.
1-го липня я вже орендувала кімнату і працювала касиром у магазині. Було дуже важко морально, адже не просто починати все спочатку. Робота не влаштовувала, як і маленька зарплата. Я знала, що мені треба влаштуватися в компанію, щоб зрозуміти, як працює ринок компаній Канади. Тож я продовжувала розсилати резюме, доки мене не взяли на роботу в туристичну агенцію. Мені там дуже подобається працювати в колективі хороших людей із добрим серцем.
Вже з’явилася стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Я вважаю успіхом, що вже на другий рік можу прийняти в себе сестру. Вона приїде до мене на канікули.
Є великі надії, є оптимізм. Є бажання зрушувати гори і є вдячність. У жодному разі не дозволяю собі сумувати – не маю права. Живу гідно, хоч я і не в Україні. І я все ще її уявляю.
У мене є також обов’язок перед моєю сім’єю стати на ноги, і Канада в цьому – надійний друг.