FR : Le monde à travers les yeux d’une femme forte
La guerre a divisé ma vie entre l’avant et l’après. Je ne me souviens pas du moment où cette division s’est produite, parce qu’il n’y a pas de ligne claire. Ce n’est pas le matin du 24 février lorsque je me suis réveillée en entendant les explosions ni le moment où j’ai quitté l’Ukraine. Cette ligne est floue, mais elle est là.
J’avais une belle vie, comme tout le monde, un appartement, une voiture, un mari, des enfants. Le quotidien d’une femme ordinaire. Je travaillais, je planifiais des projets, je payais des impôts, parce que j’allais bientôt prendre ma retraite. Je voulais de nouveaux rideaux et un appartement plus grand, et, pour une raison quelconque, je n’ai pas pensé à m’arrêter et à regarder autour de moi.
La guerre a fait ses propres ajustements, m’a forcée à m’arrêter et à me demander si je vivais une bonne vie. Je rêvais d’aller à Rome depuis l’âge de 15 ans, mais je remettais toujours cela à plus tard, le mot redouté « plus tard ».
C’est en quittant l’Ukraine que j’ai pris ma décision, et c’est arrivé. J’ai pris mes deux enfants et un petit sac à dos et je suis partie pour Rome, juste pour une fin de semaine. Puis, il y a eu Paris, c’était le rêve de ma fille aînée. Il s’est avéré que ce n’était pas du tout difficile, et pas si cher (si vous êtes en Europe).
L’étape suivante fut le Canada, dire que c’était terrifiant ne veut pas dire grand-chose, mais j’ai pris mes deux enfants et trois valises cette fois et nous avons traversé l’Atlantique.
Les premiers mois, j’étais euphorique, je pensais que je pouvais tout faire, que j’allais conquérir le monde. La distance qui me séparait de l’Ukraine me paraissait si courte. Maintenant, je veux juste apprendre le français rapidement (HAHAHA) et partir à la conquête du monde.
Petit à petit, tous mes espoirs et toutes mes attentes ont commencé à se dissiper. Je ne comprenais parfois pas où j’étais, qui j’étais et pourquoi j’étais ici. Il s’est avéré que j’étais très loin de tous ceux que je connaissais. Le français est une forêt sombre, et plus on s’y enfonce, plus sombre elle devient. Mon mari est soldat, et chaque fois qu’il ne répond pas à un message ou à un appel, je pense que nous nous sommes dit au revoir pour toujours.
Le monde était devenu laid. Je me mettais à pleurer pour une raison quelconque, je ne voulais parler à personne, je me cachais du monde entier. Je pense que toutes les femmes qui ont quitté leur foyer ont éprouvé ou éprouvent encore de telles émotions.
Et je pense que c’est à ce moment-là que cette « femme forte » est née. Je l’ai toujours imaginée différemment. Dans mes fantasmes, c’était une beauté aux longues jambes avec des talons aiguilles de 15 cm et une veste bleue (ne me demandez pas pourquoi bleu, je ne sais pas).
Mais il s’est avéré qu’une femme forte peut être en souliers de course et même en Crocs, elle peut porter à la fois un legging et une robe. Mais surtout, elle n’a pas peur de ses émotions, elle ne se cache pas du monde entier.
Je me suis alors dit, Inna, tu es une femme forte, ressaisis-toi et conquiers le monde, il n’est pas si invincible. Tu connais déjà beaucoup de français, bonjour, merci et pantalon. Mon mari est intelligent, il sait ce qu’il fait, et mon travail est de m’assurer que le sien ne sera pas vain. Je dois faire tout ce qui est en mon pouvoir pour rendre mes enfants heureux, pour m’assurer qu’ils sont en sécurité, parce que c’est pour cela qu’ils sont si loin de lui. Ce n’est pas grave si je dois tout recommencer, ou peut-être que j’ai étudié l’ingénierie pour une raison.
J’ai changé. Je n’ai plus peur de faire des pas dans l’inconnu. Je vis avec ce que j’ai en ce moment et je l’apprécie, je pense rarement à ce qui se passera dans un an, deux ans, cinq ans, parce que j’avais l’habitude de le faire. Ces projections, la guerre les a un jour changées. Maintenant, je veux vivre au présent et ici.
UA : Війна розділила моє життя на “до” та “після”. Я не можу пригадати, коли саме стався цей розподіл, бо і чіткої межі немає. Це і не ранок 24 лютого, коли я прокинулась від вибухів, це і не та мить, коли я залишила Україну. Ця межа якась розмита, але вона є.
Я мала гарне життя, все як у всіх: квартира, машина, чоловік, діти. Буденне життя середньостатистичної жінки. Я працювала, складала плани на майбутнє, платила податки, бо скоро ж на пенсію. Я хотіла нові штори і більшу квартиру, і чомусь зовсім не думала зупинитись і просто подивитись навколо себе.
Війна внесла свої корективи – змусила зупинитись і переосмислити, а чи правильно я жила. Я мріяла поїхати до Рима з 15-ти років, але постійно відкладала на потім (це страшне слово ПОТІМ). Залишаючи Україну, я чітко вирішила: “потім” настало. Я взяла двох дітей і невеличкий рюкзак, і поїхала до Рима, просто на вихідні. Потім був Париж – це була мрія моєї старшої доньки. Як виявилось, це зовсім не важко і не так уже й дорого, якщо знаходишся в Європі.
Наступним кроком була Канада. Сказати, що було страшно – нічого не сказати, але я знову взяла двох дітей і тепер уже три валізи, і перетнула Атлантику.
Перші місяці я була в ейфорії, мені здавалось, я можу все, я підкорю світ! От тільки швиденько вивчу французьку (ха-ха-ха) і піду підкорювати світ. Та й до України не так уже далеко. А потім усі мої надії і сподівання почали розбиватися вдрузки: я іноді не розуміла, де я, хто я і чому я тут. Як виявилося згодом, це тому, що я та-а-ак далеко від усіх своїх.
Французька – то темний ліс, і чим далі, тим він темніший. Мій чоловік військовий, і щоразу, як він не відповідав на смс або дзвінок, я подумки прощалася з ним назавжди. І перспектив, мені здавалося, у мене немає, бо я вже стара і ні на що не здатна. Світ став немилим. Я, о боже, чомусь почала плакати, не хотіла ні з ким розмовляти, ховалася від усього світу. Я думаю, кожна жінка, яка покинула рідний дім, переживала чи переживає такі емоції.
Мені здається, десь саме в ту мить і народилась ота “сильна жінка”. Я завжди її уявляла по-іншому: в моїх фантазіях вона була довгоногою красунею на п’ятнадцятисантиметрових шпильках і в блакитній норці (не питайте, чому саме в блакитній, я і сама не знаю). Але, як виявилось, сильна жінка може бути і в кросівках, і навіть у кроксах, вона може вдягати як спортивні штани, так і сукню. Але найголовніше – вона не боїться своїх емоцій і не ховається від усього світу.
Як тільки я сказала собі: “Інно, ти сильна жінка, збери себе докупи і підкори той світ, не такий він уже й непідкорюваний”. Скільки там тої французької: Bonjour, Merci (то такі цукерки), а pantalon я і так вже знаю. І чоловік у мене розумний, знає, що робить, а моя робота полягає в тому, щоб його робота не була марною. Я маю зробити все від мене залежне, аби діти були щасливі і в безпеці, бо саме тому вони так далеко від нього. І перспектив у мене купа, і нічого, що доведеться починати все з самого початку, – не дарма ж я на інженера вчилась.
Я змінилась. Я перестала боятися робити кроки в невідоме. Я живу тим, що маю сьогодні, і ціную це. Я рідко думаю, а що буде через рік, два, п’ять. Бо колись я вже думала про це, а потім одного дня війна змінила всі мої плани на рік, два, п’ять… Я хочу жити тут і зараз.